Оксана Стефановна Забужко

Оксана Стефановна Забужко

Статья в Википедии

Медиафайлы на Викискладе

Оксана Стефановна Забужко (род. 19 сентября 1960) — украинская писательница и поэтесса. Кандидат философских наук.

• Если целый Брюссель построен из красного дерева, которое мой дедушка вывез из Конго, значит, логично, я должен предоставить приют выходцам из Конго, потому что я им что-то должен. Но распределить это бремя изнасилованной и заброшенной Африки равномерно на Европейский Союз сложно. Беглецы преодолели море с осознанием, что Европа им должна в энном поколении. Когда же встал вопрос распределить беженцев по всем странам ЕС, то, кажется, польские правые сказали: «А мы какое отношение имеем? Что мы должны Африке? Мы их не притесняли, соответственно не должны доставать из карманов наши жалкие копейки, чтобы поддерживать беглецов». Конечно, российские пропагандисты за кулисами это все подогревают. (Якщо цілий Брюссель побудований з червоного дерева, яке мій дідусь вивіз із Конго, значить, логічно, я маю дати притулок вихідцям з Конго, бо я їм щось винен. Але розподілити оцей тягар зґвалтованої і покинутої Африки рівномірно на Європейський Союз складно. Утікачі здолали море з усвідомленням, що Європа їм винна в енному поколінні. Але коли постало питання розподілити біженців по всіх країнах ЄС, то, здається, польські праві сказали: «А ми до чого? Що ми винні Африці? Ми їх не гнобили, відповідно не повинні виймати з кишень наші жалюгідні копійки, щоб утримувати втікачів». Звісно, російські пропагандисти за лаштунками це все підігрівають.)
• Вадим Карпяк: Вы в книге неоднократно подчеркиваете, насколько сложно украинскому автору писать, держа в уме необходимость объяснять европейцам весь контекст. То есть, они видят нас только такими кшатриями Европы, мол, классные казаки на пограничные защищают нас. Готовы ли рассматривать как полноценную часть своего культурного ландшафта? (Ви в книжці неодноразово підкреслюєте, наскільки складно українському авторові писати, тримаючи в голові необхідність пояснювати європейцям весь контекст. Тобто вони бачать нас лише отакими кшатріями Європи, мовляв, класні козаки на прикордонні захищають нас. А чи готові розглядати як повноцінну частину свого культурного ландшафту?)
  Забужко: А этот вопрос не к ним, а к нам, только во время полномасштабной войны осознавшим, что культура — это не безделушки. «Зачем нам этот Минкульт, совковое учреждение», и такие речи звучат на уровне посполитых граждан, в том числе и вполне образованных. Это отношение к культуре как к чему-то декоративному. Надо финансировать театры, потому что так принято у культурных людей, но понимание того, что культура равна безопасности, что культура является пропуском в клуб европейских стран, отсутствует. Спасают тех, чью культуру знают, а не тех, чьи дети плачут на развалинах. (А це питання не до них, а до нас, які тільки під час повномасштабної війни усвідомили, що культура — це не дрібнички. «Нащо нам цей Мінкульт, совкова установа», — і такі речі звучать на рівні посполитих громадян, у тому числі і цілком освічених. Це ставлення до культури як чогось декоративного. Треба фінансувати театри, тому що так прийнято в культурних людей, — але розуміння того, що культура дорівнює безпеці, що культура є перепусткою в клуб європейських країн, відсутнє. Рятують тих, чию культуру знають, а не тих, чиї діти плачуть на руїнах.)
• Сегодня информационная эпоха: на телеэкранах мира постоянно дети плачут на руинах — сирийские, африканские, боснийские. Европейский обыватель, сидящий перед телевизором, мыслит так: для этого существует куча организаций, которым я что-то плачу. Всех рыдающих детей не спасешь. Зато когда сгорел парижский Нотр-Дам – это было глобальное событие. Нотр-Дам все бросились спасать. Не было ни одного медиа, которое не опубликовало бы апокалиптическую картину горящего собора, равно как и отчета о его открытии, потому что это часть мирового наследия. (Сьогодні інформаційна епоха: на телеекранах світу постійно діти плачуть на руїнах — сирійські, африканські, боснійські. Європейський обиватель, що сидить перед телевізором, мислить так: для цього існує купа організацій, яким я щось плачу. Усіх ридаючих дітей не врятуєш. Зате коли згорів паризький Нотр-Дам — це була глобальна подія. Нотр-Дам усі кинулися рятувати. Не було жодного медіа, яке не опублікувало б апокаліптичної картини палаючого собору, так само як і звіту про його відкриття, бо це частина світової спадщини.)
• Кто должен рекламировать, как не мы, кто должен рассказывать, что у нас есть, чем мы ценны — и потому принадлежим к клубу европейских наций? (Хто має рекламувати, як не ми, хто має розповідати, що у нас є, чим ми цінні — і тому належимо до клубу європейських націй?)
• Вадим Карпяк: В своих предыдущих текстах и ​​в этой книге вы объясняете, какими ободранными мы вышли из советской пустыни, сколько у нас всего изъято. Был ли действительно кто-то, кто мог полноценно это сделать последние 30 лет? Это первая часть вопроса. И вторая: не видите ли вы близорукости Европы? Ибо если у них под боком такая давняя культура, они тоже могли бы немного поинтересоваться. (У своїх попередніх текстах і в цій книжці ви пояснюєте, якими обідраними ми вийшли з радянської пустелі, скільки в нас усього забрано. Чи був насправді хтось, хто міг повноцінно це зробити останні 30 років? Це перша частина питання. І друга: чи ви не бачите короткозорості Європи? Бо якщо у них під боком така давня культура, вони теж могли б трошки поцікавитися.)
  Забужко: Никто не должен интересоваться вами. Все начинается с того, как вы себя позиционируете, какие стандарты задаете. Украина после 1991 года не играла в эту игру вообще. (Ніхто не повинен вами цікавитися. Усе починається з того, як ви себе позиціонуєте, які стандарти задаєте. Україна після 1991 року не грала в цю гру взагалі.)
• Когда еще девчонкой прочитала «Трагедию Центральной Европы» [Милана Кундеры], у меня было ощущение такой чисто профессиональной зависти. Холера, как он работает с сексом? Как он умеет за один абзац сексуальной сцены показать персонажа, его социальное происхождение, воспитание, характер, совершенно все? Полностью выворачивает персонажа, как перчатку, в одном абзаце. Человек без одежды оказывается человеком без секретов. (Коли ще дівчиськом прочитала «Трагедію Центральної Європи», в мене було відчуття такої чисто професійної заздрості. Холера, як він працює із сексом? Як він уміє за один абзац сексуальної сцени показати персонажа, його соціальне походження, виховання, характер, геть чисто все? Повністю вивертає персонажа, як рукавичку, в одному абзаці. Людина без одягу виявляється людиною без секретів.)
• Это такое человеческое. Мы закрываем глаза на какие-то угрозы и говорим: «Оставьте в покое, может, оно как-то нас минет?». По правде говоря, только угроза оказаться без американского зонтика безопасности дала чувство асертивности тем европейским политикам, которые раньше были в меньшинстве, которых считали там истеризующими, преувеличивающими и тому подобное. (Це таке людське. Ми заплющуємо очі на якісь загрози і кажемо: «Дайте спокій, може, воно якось нас обмине?». Правду кажучи, тільки загроза опинитися без американської безпекової парасольки дала почуття асертивності отим європейським політикам, котрі раніше були в меншості, котрих вважали там істеризуючими, перебільшуючими тощо.)
• Большой театр, балет и Анна Нетребко — фасад, а за ним следует та самая орда, которую Европа уже видела в 1945 году. (Большой театр, балет і Анна Нетребко — фасад, а за ним іде та сама орда, яку Європа вже бачила в 1945 році.)
• Есть еще одно важное эссе — предисловие к воспоминаниям венгерской психологини Ален Польс «Женщина на фронте», написанным в начале 1990-х. Это первые опубликованные воспоминания о доблестном переходе Красной Армии через Венгрию, оставившем 4 млн изнасилованных мадьярок. Польс как раз попала в этот большой поезд истории. Понятно, что это терапия, она как психологиня знала, как с этим работать. Но это очень важный момент для понимания военной травмы Европы после 1945 года: женский геноцид, называем вещи своими именами. Там ужасные вещи происходили: от девочек восьми лет до бабушек 80 лет, смерти на групповых изнасилованиях — это все описывает Ален Польс. Ну, то есть вещи, которые нужно знать, которые более полувека умалчивали. Это действительно национальная трансгенерационная травма, что венгерская, что немецкая. Я сказала бы, круче нашей травмы Голодомора. У нас три поколения было запрещено говорить под страхом КГБ. Но не было ощущения, что мы этого заслужили. В то время как и у венгерок, и у немок было чувство коллективной вины. И с этим чувством коллективной вины и коллективного насилия вы через три поколения получаете Орбана и получаете подсознательный страх перед властью. Я это эссе назвала "Репортаж из зоны переломанных хребтов". (Тут, до речі, є ще одне важливе есе — передмова до спогадів угорської психологині Ален Польс «Жінка на фронті», написаних на початку 1990-х. Це перші опубліковані спогади про доблесний перехід Червоної Армії через Угорщину, який залишив 4 млн зґвалтованих мадярок. Польс якраз потрапила під цей великий поїзд історії. Зрозуміло, що це терапія, вона як психологиня знала, як з цим працювати. Але це дуже важливий момент для розуміння воєнної травми Європи після 1945 року: жіночий геноцид, називаймо речі своїми іменами. Там жахливі речі відбувалися: від дівчаток восьми років і до бабусь 80 років, смерті на групових зґвалтуваннях — це все описує Ален Польс. Ну, тобто речі, які треба знати, які понад пів століття замовчували. Це насправді національна трансгенераційна травма, що угорська, що німецька. Я сказала б, крутіша за нашу травму Голодомору. У нас три покоління заборонено було говорити під страхом КГБ. Але не було відчуття, що ми це заслужили. Тоді як і в угорок, і в німкень було відчуття колективної вини. І з оцим почуттям колективної вини і колективного ґвалту ви через три покоління отримуєте Орбана й отримуєте підсвідомий страх перед владою. Я цей есей назвала «Репортаж із зони переламаних хребтів».)